До історії села Лиман

УДК 37.037

ББК 74.200.585.4

ДО ІСТОРІЇ СЕЛА ЛИМАН

Історія села Лиман сягає у глибоку давнину. Зручність поселення й захисту, багатство води – понад 11 великих і малих озер, могутні ліси та степи з родючими землями – все це приваблювало людей з давніх-давен. На території села була неолітична стоянка (V–IV тис. до н.е.), поселення епохи бронзи (І ст. до н. е.). Назву, як вважають дослідники, село отримало від озер Лиман і Сухий Лиман, які були підземними затоками Дінця. Озера ж були прозвані так за їх глибоководність та чисту, вільну від очерету воду. Відомі досить романтичні легенди про існування Лиману як поселення. Одна з них, записана свого часу відомим істориком Д. І. Багалієм та краєзнавцем Ю. Гунаропулом, розповідає про те, що на тому місці, де зараз озеро, було раніше село Лиман, але через беззаконня його жителів Бог розгнівався на них, і село пішло під землю, а над ним виникло озеро. У тиху погоду на зорі, якщо прикласти вухо до землі, можна почути, як господині скликають на годівлю курей і свиней, а одного року, у сильну засуху, коли озеро дуже обміліло, було видно хрест затопленої сільської дзвіниці, до якого рибалки навіть прив'язували човни. За іншою легендою, неподалік від правого берега озера підносяться над землею три могили, що називаються «Три брати». Старожили стверджували, що завжди перед багатим урожаєм трав і хліба на цих могилах у перший день Святої Трійці з’являлися величезні чорні орли з білими головами, протягом трьох діб Трійці ці орли проводили ночі на могилах, а потім .відлітали. Коли були голодні роки 1933 та 1947 років, то орлів не видно було, не прилітали. А що стосується озера Чайки, то, можливо, тут колись давно була пристань для козацьких човнів-чайок.

Лиман – ровесник масового заселення Слобідської України після національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Існує версія, що село було засноване у той самий рік, що і Харків – 1654. Інші історичні згадки відносять дату заснування с. Лиману до 1660 року. А вже в царській грамоті (1682) йдеться про перепідпорядкування Лиманської сотні Ізюмському полку. Розміщений на крайньому півдні України, Лиман був однією з найбільших фортець і називався містечком. Засновником села вважається козацький отаман Яків Степанович Чернігівець, який разом із своїми задніпрянськими переселенцями на татарських бродах і перелазах по Дінцю з 1663 р. почав будувати фортеці – міста і слободи, серед яких згадується і Лиман (у степу між двох озер-лиманів). На початку існування Лиману як сотенного містечка кількість населення складала близько 1000 чол. За час існування змінювалося адміністративне підпорядкування населеного пункту: 1654 (1660) –1682 – укріплене сотенне містечко Харківського українського полку; 1682–1765 – містечко Лиман є сотнею Ізюмського українського полку; 1765–1835 – слобода Лиман Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії з адміністративним центром у Харкові; 1835–1932 – село Лиман Ізюмського округу Харківської губернії; 1932–1958 – село Лиман Зміївського району; 1958–1994 – селище міського типу Лиман; з 1994 – село Лиман Зміївського району Харківської області.

Знаменитий Лиман і храмами, які до 30-х років XX ст. звеличувалися серед охайних хатинок місцевих жителів. Першим у Лимані середині XVII ст. було побудовано дерев’яний Покровський храм, за даними перепису 1732 року при ньому було 132 двори. 1742 року будується другий лиманський храм – Архангельський (пізніше з’явилася назва Архангело-Михайлівський). Третій храм – Свято-Хресто-Воздвиженський – відомий як сучасник самого містечка Лиман. 1732 року при ньому налічувалось 160 дворів. Старожили добре пам’ятають Свято-Хресто-Воздвиженський храм, багато прибраний, навіть, коли у 30-і роки руйнували, міцні стіни довго не піддавалися руйнуванню. Будівництво і перебудова храмів у Лимані – це не випадкове явище в його історії. Сьогодні достовірно відомо, що храми на Слобожанщині будували саме зодчі з Лиману. А Лиман споконвіку був козацьким містечком, тож тут і розвинулася своя «лиманська» школа будівництва храмів у стилі українського козацького бароко. Лиманськими зодчими було побудовано багато храмів на Лівобережній Україні із застосуванням складної техніки: церква Архистратига Михайла у Нижньому та Верхньому Бишкині на Харківщині, церква Святого Миколая в Лебедині, Введенська церква в Артемівці на Полтавщині, церква Святого Миколая в Осколі. Трибанна церква Святої Трійці в Черкаському Бишкині була однією з найстаріших пам’яток архітектури цієї школи. Монастирський собор Пресвятої Трійці у Новоселівці (Дніпропетровська область), як найбільша дерев’яна будівля XVIII ст., стала своєрідним пам’ятником запорізькому козацтву. Це єдина споруда Лиманської архітектурної школи, що зберіглася до наших днів.

Рис. 1. Карта села Лиман (з сайту «Откуда родом»)

Рис. 2. Хрестовоздвиженський храм с. Лиман (УПЦ)

Лиманські луки були багаті пасовищами, а сіно (за відомостями Харківської єпархії кінця XIX ст.) було найкращим. 1867 року згадується, що у слободі Лиман відбувалися 4 ярмарки: на Фоминій неділі, 2 липня, 1 жовтня та 1 листопада (за старим стилем). Наприкінці XIX ст. Зміївська повітова земська управа відкрила в Лимані невелику народну бібліотеку. На початку XX ст. у Лимані були церковнопарафіяльне та земське змішане трирічне училища. На ту пору населення обслуговував лише один фельдшер.

Рис. 3. Лиман Зміївського повіту, хата Кравченка, фото 1927 р. (фото з сайту «Откуда родом»)

Рис. 4. Лиман Зміївського повіту, хата Решетняка, фото 1927 р. (фото з сайту «Откуда родом»)

Особливий період у житті Лиману і всієї України – 1932–1933 роки, час голоду. Ті події голодомору у Лимані був подібними до сценарію життя багатьох сіл України. У списку загиблих від голоду Лимані понад 100 осіб.

У жовтні 1941 село було окуповане. Гітлерівці розстріляли 39 жителів Лиману тільки за те, що ті до війни були сумлінними колгоспниками, шанованими людьми села. У неволю до Німеччини вивезли 209 юнаків та дівчат. 21 серпня 1943 року Лиман визволено. За відвагу урядовими нагородами відзначено 350 лиманців, 150 з них – посмертно. На честь воїнів, які загинули у боях за визволення Лиману у сільському парку було встановлено пам’ятник. Село живе і розвивається. Багато селян продовжують давню, хоч і кропітку, дідівську та батьківську традицію - виготовлення і продаж лиманських віників, що прославили село далеко межами України. Окрасою села став відкритий 27 серпня 2006 Свято-Хресто-Воздвиженський храм.

Мешканець Лиману В. Д Золотарьов (1883–1954) – учасник повстання на броненосці «Потьомкін» – був інтернований до Румунії, прожив там 12 років. Пізніше він повернувся у рідне село, працював ковалем на станції «Основа», у колгоспі, брав активну участь у громадському житті селища. У Лимані до 1941 року проживала сім’я Білодідів, з якої походить видатний учений-шевченкознавець Іван Костянтинович Білодід, 1907 року народження (дата смерті невідома), лауреат Ленінської премії. Його брат, Михайло Костянтинович Білодід, 1903 р. н. (дата смерті невідома) був директором, викладачем Лиманської школи до початку Другої світової війни. Лиманці пишаються своїми відомими земляками, серед яких: Семеног Олена Миколаївна, 1963 р. н., доктор педагогічних наук, доцент, старший науковий співробітник Академії педагогічних наук України; Дегодюк Едуард Григорович, 1935 р. н., професор кафедри екології агросфери та екологічного контролю Національного аграрного університету, академік, член-кореспондент екологічних проблем; Позігун Михайло Петрович, 1953 р. н., генеральний директор Державного підприємства «Вугілля України» Міністерства вугільної промисловості України, кандидат технічних наук; Колєснікова Віра Єгорівна, 1936 р. н., місцева поетеса, автор віршів та пісень про Зміївщину; Скрипка Віра Олександрівна, (25.10.1929–14.09.2006), гумористка, видала збірку гуморесок та жартівливих пісень і життя односельчан. Її пісні увійшли до репертуару місцевого народного фольклорного ансамблю «Калинонька»; Мосьпан Павло Іванович, Доктор педагогічних наук; Олійник Віра Прокопівна, кандидат сільськогосподарських наук.

Посилання на цю статтю: До історії села Лиман // История Змиевского края. Змиев. 02.06.2021. URL: https://colovrat.at.ua/publ/1-1-0-422

Джерело: Краєзнавчі шляхи Слобожанщини: Збірник інформаційно-методичних матеріалів. Х. 2019. Вип. ХІІ. С. 51–53.